На глибоке переконання автора, сьогодні на першому місці має стояти завдання формування різними засобами потреб користувачів або виробників (суб’єктів господарювання) у замовленні ННТР у широкому сенсі. Кожно­му суб’єкту господарювання має бути вигідним замовлення і впровадження ННТР. Врешті-решт потрібно сформувати платоспроможні потреби у знаннях у всіх суб’єктів господарювання незалежно від форми власності!

Це значить, що ціна синтезу новітніх знань та їх продукування має бути такою, щоб той, хто їх може використати, мав можливість їх придбати і за­провадити. З іншого боку, розробникам ННТР має бути вигідно працювати у цій сфері як з матеріальної, так і з моральної точок зору. Рівень розвитку нашого суспільства наразі не забезпечує таку можливість.

Чинна система оплати праці обумовлює відсутність реальної зацікавлено­сті вчених ВНЗ у розширенні наукової діяльності та підвищенні якості науко­вих розробок, оскільки вони на умовах сумісництва незалежно від обсягу вико­наних ННТР не можуть отримувати більш ніж 50 % від окладу, що передбачено відповідною Постановою КМУ.

Це обмеження особливо негативно впливає на залучення до наукових дослі­джень провідних науково-педагогічних працівників, які внаслідок високої ква­ліфікації та науково-педагогічного досвіду, як правило, не тільки виконують науково-дослідні роботи на умовах внутрішнього сумісництва, але й на тих же умовах залучаються до навчального процесу після вузівського навчання та підготовки магістрів.

Крім того, обмеження щодо внутрішнього сумісництва унеможливлює одночасну участь одного й того ж науково-педагогічного працівника у ви­конанні більш ніж однієї науково-дослідної роботи, що не заохочує його до укладання нових договорів та інтенсифікації творчої праці.

Оплата праці через оформлення інтелектуальної власності підштовхує науково-педагогічних працівників до укладання ними як фізичними особа­ми із замовником угоди поза університетом, що позбавляє його надходжень у спеціальний фонд ВНЗ від цього виду діяльності ПВС.