Простий розрахунок показує, що на одного доктора наук з державних ака­демій на ННТР держава виділяє 809,2 тис. грн на рік, тоді як на одного доктора наук з ВНЗ – 57,9 тис. грн. Навіть якщо брати до уваги той факт, що історично склалася така ситуація, що найбільш матеріально- та енергоємні досліджен­ня здійснюються в академічних організаціях, та те, що у ВНЗ доктори наук, як правило, займаються науковою роботою за сумісництвом, різниця у фі­нансуванні очевидна. Така катастрофічна різниця у державному фінансуванні показує, що в нашій країні ще не ліквідована де-факто практика фінансування науково-дослідних установ, а не конкретних проектів ННТР, що призводить до втрати ефективності внесків у науку.

Слід підкреслити, що ефективність наукових досліджень не може зводи­тися до терміну їхньої окупності, особливо це стосується фундаментальних досліджень. Однак це не означає, що держава безпосередньо має фінансувати всі проекти, тому потрібно визначити коло потенційно конкурентоспромож­них на світовому рівні напрямів досліджень і виділяти концентровано для них фінансування із загального фонду держбюджету.

Таких проектів не може бути багато, оскільки:

• навіть найбільш розвинуті країни не мають змоги забезпечити фінансу­вання з бюджету проектів усіх своїх вчених;
• обсяг фінансування кожного проекту має бути достатнім для якісного його виконання, інакше це буде марне витрачання державних коштів.

Вимушене скорочення переліку проектів, що фінансуються із загального фонду державного бюджету, може призвести до втрати ще достатньо потуж­ного наукового потенціалу. Тому потрібно включити інші важелі для стиму­лювання фінансування ННТР. У всіх розвинутих країнах це робиться через підключення до фінансування науки та вищої освіти суб’єктів господарюван­ня будь-якої форми власності.